Коди і шифри карпатської колдунії 1
Учебные материалы


Коди і шифри карпатської магії 1



Карта сайтаolivkin.ru

Знаки карпатської магії

Громовиця БЕРДНИК

ЗНАКИ

КАРПАТСЬКОЇ

МАГІЇ

ББК 84.4 УКР6 Б 48

БЕРДНИК, Громовиця Б 48 Знаки карпатської магії

(Таємниця старого мольфара). –

К.: Зелений пес, 2006. – 368 с.

ISBN 966‑2938‑31‑1

Карпатської магії не існує.

Саме такий вирок підписали їй мастодонти від науки, Оголосивши мольфарів ‑карпатських чарівників, шаманів та знахарів ‑ шарлатанами, а їхню практику, обряди та ритуали ‑ пережитком. І хоча сьогодні мольфарам не потрібно ховатися від влади, як за радянських часів, для офіційної науки їх ніби й не існує.

Попри такі негативні висновки, як доводить у своєму розслідуванні Громовиця Бердник, мольфарство є не просто своєрідним етнографічним забобоном, а частиною світової шаманської культури, у чому доскіпливий читач має змогу пересвідчитися особисто, уважно перечитавши цю книжку.

ББК 84.4 УКР6

© Г. Бердник, 2006 ©ТОВ «Гамазин», художнє оформлення, оригінал‑макет, виключна ISBN 966‑2938‑31‑1 ліцензія на видання, 2006

Коди і шифри карпатської магії

Подейкують, що історія ‑ то велика пліткар‑ка, і мабуть, частка істини в цьому е. Адже що, як не чутки, казки та легенди, залишилося нам у спадок від сивої язичницької давнини. Ані текстів, ані храмів ‑ самі уламки. І ще ‑ мольфари.

Солідні науковці напевне презирливо посміхнуться при згадці як про мольфарів, так і про карпатську магію ‑ адже століття тиску соціалістичної «реалістичної» доктрини привчили їх дивитися на знахарів та шаманів як на забобон, пережиток, а то й пряме обдурювання темного люду. «Магія в Карпатах? То дурниця» ‑ ось беззаперечний вирок мастодонтів від науки. Вони наведуть вам тисячу й один доказ, що магія ‑ то вигадка, що обряди ‑ лише пуста віджила форма, а видіння й мандри потойбіччям ‑ результат вживання наркотиків. Вони закидають вас прикладами, ба навіть документами, які підтвердять їхню правду. І якщо ви не злякаєтеся цієї навали, то знайдете той єдиний аргумент, який переважить тонну кабінетних доктрин і теорій: мольфари існують донині, а отже ‑ і феномен мольфарства.

Можна оголосити мольфарів і карпатську магію «поза законом», а можна піти іншим шляхом ‑ важким шляхом пошуку істини, шляхом дослідження і порівняння, шляхом Шлімана, Хейердала, Еліаде й багатьох інших, хто не злякався скаменілих догм, хто не зважає на стереотипи, чий допитливий розум палко прагне не тимчасової правди ‑ лише вічної істини. І тоді перестане таємниця бути таємницею, загадка виявиться зрозумілою попри свою оманливу форму, та й сама форма виповниться невмирущим змістом. І тоді виявиться, що карпатські мольфа‑ри ‑ чарівники, волхви та кудесники ‑ то не просто таке собі непізнане явище природи на зразок вимерлих динозаврів, а невід’ємна частина світової народної культури...



Проте не будемо розкривати таємниці карпатської магії з перших сторінок, аби не розчаровувати читача. Адже завжди приємніше самому порівнювати факти (а їх авторка наводить достатньо) і робити висновки, не оглядаючись на авторитети.

Кожен має змогу сам вирішити, вірить він автору чи ні.

Від редакції

ЗНАКИ

КАРПАТСЬКОЇ

МАГІЇ

Таємниця старого мольфара

Батькові, який подарував мені крила, з любов*ю присвячую

Магія ‑ ритуальні дії, які відкривають доступ до містичних сил, що, як правило, не підвладні людині та здатні впливати на людей чи природу... Магія має три основні елементи: заклинання, ритуал і стан його виконавця.

Ритуал ‑ послідовність дій, що виконуються за певних обставин... Будь‑який містичний ритуал складається з жестів та слів, котрі наділені глибоким символічним або містичним значенням, що має бути сприйняте й усвідомлене людиною, яка виконує ритуал. Ознайомлення з потаємним сенсом ритуалів ‑ невід*ємна частина будь‑якого містичного посвячення.

Заклинання (замовляння, примівка) ‑ словесна формула, наділена магічною силою. Ефективність заклинань залежить від правильної декламації та жестів.

«Енциклопедія містичних термінів»

Чари ‑ магічні слова, фрази, пісні та заклинання, метою яких є захист людини, зцілення хвороб, а також попередження зла, біди чи відьомської дії. Чари були розповсюджені всюди і донині використовуються в народній маги.

«Енциклопедія відьом і чародійства»

Заспів

Кожна подія людського життя, кожен вчинок і вибір, наші думки й мрії карбуються дивовижними знаками на папірусі буття. Щоб нагадати про себе, коли прийде пора. Щоб спрацювати, коли настане урочий час.

І в ту годину ‑ чи навіть мить ‑ з'єднуються минуле і майбутнє. І тоді відкривається криниця свідомості, з якої кожен із нас може черпати сили та можливості. В той час наша буденна свідомість пробуджується до осмислення таємниць. Але в тій мандрівці необхідні провідники. Ті провідники, котрі з правіку знали (і знають) закони управління світом реальних подій та закони пізнання іншого, втаємниченого світу, де зароджуються причини подій.

Ті, кого називають ‑ МАГИ.

...Так народжувалася ідея цієї книги.

Уперше вона виникла не тоді, коли я зустріла її героя.

І не тоді, коли вперше відчула красу й чари Карпатських гір.

І не тоді, коли прочитала книгу Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Хоча саме тоді я по‑справжньому полюбила той дивовижний світ, де здіймаються до хмар чорні вершини Карпатських гір, де могутні смереки та бурхливі потоки розповідають бувальщини про сміливих і гордих людей, яких ніхто ніколи не зумів скорити.

Там, серед зелених полонин, зустрічаються Іван та Марічка, щоб ніколи не розлучатися. Там живуть прекрасні нявки, котрі чаклунським співом та дивовижною вродою заманюють молодих легінів у гірські провалля. Там серед скель блукає чугайстер ‑«лісовий чоловік», він захищає людей від бісиць та усілякої нечисті і запрошує зустрічних до танцю.

І ще там живуть мольфари ‑ чарівники й маги, ясновидці, знавці природи людської та небесної. Віщі мудреці, котрі володіють даром пророцтва і поетичного слова, передбачення долі людської та зцілення. Розповідають, що їм відомі таємниці землі й води, неба та вогню, «коріння лютого» і трав цілющих. Кажуть, вони можуть відвести град чи снігопад від полів, уміють перетворюватися на тварин, знають, як порятувати людину від лиха. Але ‑ можуть позбавити розуму чи й життя. Вони «знають чари» ‑ старовинні таємничі обряди, що здійснюються для того, аби відігнати хвороби чи вигнати нечисту силу, повернути щастя в сім’ю або й накликати лихо‑біду на ворога. Старовинні перекази називають цих істот «земними богами». їх боялися, але допомоги просили теж у них.

Я гадаю, вперше думки про подібну книгу зародилися тоді, коли мені, молодій журналістці, батько[1]подарував талісман: срібне сонечко з усміхненим личком і напівзаплющеними, ніби в медитації, очима. І сказав: «Цей оберіг зробив один мольфар із Гуцуль‑щини».

Мольфа

З іншого боку оберегу карбованими лініями незбагненних письмен дивилася на мене Таємниця. До того моменту слово «мольфар» було для мене означенням героя книги «Тіні забутих предків» та діда‑відуна з легенд про ватажка карпатських опришків Довбуша. І звісно, я читала книги американського антрополога Карлоса Каста‑неди про шлях старого брухо[2]дона Хуана та магічну традицію індіанців племені які, «шаманські» монографії румунського істо‑рика‑релігієзнавця Мірчі Еліаде та дослідження американського шаманізму. А тепер срібне сонечко на моїй долоні підморгувало примруженими очима, ніби промовляло: в Карпатах дотепер збереглася особлива, втаємничена магічна традиція...

Кілька років тому я гостювала в друзів у Карпатах, і ми вирішили здійснити зо дві вилазки в гори. Отаборилися в Косові ‑ одному з найдавніших гуцульських поселень з багатою, повитою легендами історією. Найбільше це місто відоме своїм ярмарком, на якому, за переказами, можна купити що завгодно, ‑ а до другої світової війни, казали, можна було знайти навіть чорта у пляшечці, який потім допомагав у господарстві та сприяв збагаченню. Причому про це не тільки розповідають, а й вказують на конкретних людей, у яких буцімто така істота є.

Раніше Косів був важливим стратегічним поселенням (історичний центр міста й нині зветься Замковою горою, де збереглися рештки підвалин та оборонних укріплень замку). І ще донедавна з вершини цієї гори місто споглядав такий собі «Ідол»: чи творіння рук язичників ‑ предків нинішніх гуцулів, чи химерно обточена водою та вітрами скеля, що нагадувала обрисами знамениті скульптури з острова Пасхи. (На жаль, років зо два тому на Замковій горі почали будувати розважальний комплекс, і природній ландшафт, а разом із ним «Ідол» почали поступово руйнуватися.)

Ця скеля‑«ідол» з незапам’ятного часу охороняє підступи до Замкової гори в Косові.Фото з архіву автора.

...Із Косова ми рушили на південь, до Сокільського хребта. Це місце також легендарне: саме тут, у скельних печерах на Со‑кільському, кажуть, заховали частину своїх скарбів останні карпатські опришки.

У довколишніх селах розповідають:

неподалік від Сокільського в лісі є скеля,

що в ній колись давно опришки сиділи. . ^Якби хто дістався, то багато би там уся‑L кого побачив: є там і пістолі мудрі‑премудрі,

L й гроші. Але тяжко до тої скелі добутися, бо Д й стрімка дуже, й нечиста сила туди не до‑. , І пускає, як хто туди наближається, то вона Гг

^ ) камінням мече. Та й до тієї печери такі двері У ведуть, що ніхто не годен їх відчинити. А но‑ у

чами чути, як там душі опришків виграють на флоярі та сопілці так, аж сум побирає... і)

Жив у печерах на Сокільському й один із засновників хасидизму ‑ раббі Ізраель бен Еліазер. Народився він на Поділлі, та з юних літ мандрував, шукаючи істини, вивчаючи священні книги.

Переказ свідчить, що раббі Ізраель ішов понад Черемошем, аж доки не перетнув йому шлях величний скелястий хребет ‑Сокільський. Ізраель бен Еліазер сприйняв це як знак із небес і вирішив зупинитися.

Знайшов затишну печеру (на Сокільському їх багато ‑ природних утворень, вимитих талими водами в скелях), і оселився серед дивовижної карпатської природи. Проводячи час у молитвах та медитації, намагався в плюскоті гірських джерел і шелесті листя вчути голос Божий. І одного ранку, при перших променях сонця (а можливо, це було вночі, коли Карпати купаються в зоряному дивоколі, а скелі шепочуться із зірками) шукач істини пізнав Божу Таємницю. Він збагнув: Бог не в синагогах і не в старовинних фоліантах. Він ‑ у всьому, створеному Ним. Нема в усьому світі місцини, де б не було Бога. Любити Всевишнього ‑ це любити й берегти все, що створене Його волею. І ще збагнув подвижник, що наймилішою молитвою для Господа є радість.

Раббі Ізраель був містиком і «видющим». Там, на Сокільському хребті, він спілкувався з великими пророками старовини і здійснював візіонерські мандрівки до Єрусалима. Гуцули дуже поважали самітника, називали його «святим рахманом»[3]. Казали, що бен Бліазер спілкувався із самим Всевишнім. Розповідали про зустріч єврейського праведника з Олексою Довбушем. Буцімто прийшов гордий опришок до печери, розгнівався на самітника, що той, заглиблений в молитву, не звертає на нього уваги, та замахнувся барткою. Але рука, в якій був топірець, застигла в повітрі, ніби кам’яна. Збагнув тоді Довбуш, що перед ним ‑ святий, і перейнявся великою повагою до відлюдника. Звідтоді частенько ватажок опришків приходив до печери на Сокільському, бесідував з Ізраелем. Що відкрив Олексі раббі бен Еліазер? Ми не знаємо... Але досі відлюдника з Сокільського пам’ятають у довколишніх селах.

Потім Ізраель бен Еліазер спустився з гір, почав проповідувати почуте Слово. Отримав ім’я БаальШем Тов (що означає «учительБожого імені»), а згодом перебрався на Поділля. Серед гуцулів же залишилась легенда про «рахмана», який учив, що корінь світу ‑ в радості. І ця ідея була дуже близькою серцям гуцулів, у яких радість і танцювальні ритуали супроводжують навіть померлого[4].

Усі ці перекази ми згадуємо, сходячи крутим схилом на вершину хребта. Під ногами в нас ‑ гірська стежка, а навколо ‑ «альпійські луки». І тисячі запахів: наприкінці літа квіти й трави пахнуть особливо, відчуваючи наближення осені. Гірські аромати сповнюють серце (і ноги теж) радістю та легкістю, і два високих пагорби залишаються позаду досить непомітно. Ми йдемо плаєм5, а з далекої полонини долинають мелодійні передзвони, ‑ там випасаються отари овець.

Минаємо порослий лісом схил, і перед нашими очима, ніби в казці, відкривається старовинна ґражда ‑ маленька дерев’яна хатка. І господар її ‑ старий гуцул ‑ такий самий, як і ті, хто жив тут сто й більше років назад.

Гостинний ґазда показує нам джерело неподалік його обійстя: з‑під каменя витікає кришталево‑прозора, до судоми в зубах холодна цівка води. Він хитро' посміхається, коли чує уривки наших розмов про скарби легендарного ватажка опришків Олекси Дов‑буша, нібито заховані десь серед скель Сокільського, та про магію, якою наскрізь просякнутий кожен переказ гуцульського краю.

5 Див. словник діалектних слів у кінці книги.

Такі колоритні гуцули зустрічаються в Карпатах і сьогодні. Фото. XIX ст. З колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Цілий день ми бродимо серед скель Со‑кільського, ‑ до речі, назва хребта, вочевидь, походить від скель, що громадяться по його спині: від цього він, якщо глянути з висоти пташиного польоту, схожий на якогось динозавра. Спроби подолати майже прямовисні скелі без жодного страхування, крім рук одне одного, увінчуються успіхом, і ми якийсь час сидимо на п’ятачку верхівки скелі, впиваючись неймовірним відчуттям перемоги. По черзі зводимось на рівні та гордовито розкидаємо руки, уподібнюючись до гірських орлів, які кружляють над нами...

Ночувати вирішили в спальниках під відкритим небом. Над полониною попливли сутінки, й ми розпалили ватру. В горах темніє швидко, і не встигла закипіти вода в казанку, як нас звідусіль оточили чари карпатської ночі. Темно‑оксамитове дивоколо неба розцвіло зорями, і здавалося, що то ‑ купол дивовижного храму. Над горами пливе п’янкий аромат цілющих трав, і навіть зорі, байдужі до людських справ, спускаються нижче, аби вдихнути цього аромату й відчути силу та подих прадавньої Геї, Матері‑Землі. Зорі тут велетенські, й аж ніби волохаті, тисячі срібних передзвонів відлунюють у просторі... Темні силуети скель чітко вирізняються на тлі неба ‑вночі здається, що вони зовсім невагомі.

Ще вдень ми зібрали трави й тепер зла‑дували чай. І звісно, розмова плавно звернула на тему магічну. Нявки, чугайстри, оп‑ришківські заворожені скарби ‑ про ж іще можна говорити чаклунської серпневої ночі на вершині гори? Бувальщини й легенди... І ‑ мольфари.

У темряві хтось неголосно кашлянув, і біля ватри з’явився той самий ґазда. Ми запросили його сідати, пригостили чаєм. Він розпалив люльку... і за мить уже розповідав нам перекази про мольфарів ‑ свідчення очевидців, дивовижні історії про те, як той чи інший «ворожбит» когось зцілив, комусь повернув утрачене кохання, комусь вселив надію... «Прекрасні легенди», ‑ сказала я. А старий гуцул, посмоктуючи прадідівську файку‑люльку, глянув на мене, примружив око і махнув рукою кудись за Сокільський хребет, промовляючи: «Ає. Йкби ви си пе‑ревергли через тотей грунь, там жиє моцний мольфар...» Хитро посміхнувся, подякував за чай і за мить розтанув у темряві. І здавалося, він не відкидав тіні...

...За кілька днів у Косові почався Гуцульський фестиваль. Протяглий, лункий звук трембіт розітнув похмуре небо. Посеред міського майдану спорудили імпровізовану сцену, й весела коломийка у виконанні «троїстих музик» закликала приєднатися до цього традиційного карпатського танку. Коломийка ‑ справжній танок сили, танок, який пробуджує дух гір. Танцюристи перестають бути просто чоловіками й жінками ‑ стають дітьми гір і вітру, в них пробуджується прадавня сила, що породила колись цей край...

Барвисто‑розмаїті народні строї учасників фестивалю з усіх куточків Гуцульщини змушували забути про похмуре небо та першу осінню мряку. Центральна площа Косова заквітчалася виробами народних умільців: мерехтіли яскраві вишиванки й рушники. Майстрині у десятому‑дванадцятому поколінні розхвалювали витончені ґердани ‑ традиційні гуцульські прикраси з бісеру. Чудові вироби пропонували мосяжники ‑майстри, котрі працюють із металом; зараз це дуже рідкісний вид народної творчості. Як я згодом дізналася, дуже часто це було саме те ремесло, яким володіли мольфари. (Мій оберіг‑сонечко ‑ приклад такої дуже тонкої мосяжницької роботи).

На гуцульському фестивалі завжди буває весело. Фото з архіву автора.

Озброївшись диктофоном та фотоапаратом, я намотувала кола майданом, радіючи, що так несподівано трапилась нагода зробити непоганий репортаж для якоїсь зі столичних газет.

Я саме розмовляла з привітною молодою жінкою‑майстринею, приміряючи напрочуд гарну ґердану, справжнє кольє з чорно‑червоного бісеру. Не знаю, що змусило мене рвучко озирнутися.

...Щоб зустрітися поглядом із худорлявим літнім чоловіком у національному вбранні. Його гаптована барвистими візерунками сорочка, широкопола крисаня, а особливо окований сріблом пояс‑черес мали на собі відбиток не одного десятка літ і не могли не привернути уваги. Та не це мене вразило. Старий гуцул стояв і пильно дивився на мене. Він спостерігав за мною. І його оточувала Сила, він її буквально випромінював, і це відчувалося навіть фізично. Раптом цей літній гуцул підійшов до мене, доторкнувся до того самого сонечка на моїх грудях... і неголосно промовив: «Цю моль‑фу зробив я».

Я завмерла. На помості й далі танцювали. У низьке, вже по‑осінньому сіре небо злітали співанки. А навколо мене заметалися потоки енергії... Я стояла й дивилася йому в обличчя. Витримала погляд пронизливо‑синіх очей. А в них мерехтів відблиск тієї чаклунської Ватри, що її безліч років то запалили в Карпатських горах «непрос1] ведуни‑мольфари, земні боги, карпатсі шамани, одвічні хранителі магії лісу, во й гір...

Так я зустрілася з Мольфаром.

Частина перша

ОСІНЬ

Вода.Першатаємниця

Чарівник ‑ чоловік, наділений демонічними властивостями, який може надприродним чином впливати на долю інших людей.

«Українська міфологія»

Помагаєш ти, вода явленая, очищаєш ти, вода явленая, і луги, й береги, і середину. Очищаєш ти, вода явленая, нарожденного од прозору: надуманого, погаданого, встрічного, водяного, вітряного, жіноцького, мужицького, парубоцького, дівоцького...

Старовинна примівка

Рейсовий автобус «Косів‑Верховина» з натугою долав перевали. Автобус був набитий пасажирами, а своїми габаритами, поведінкою та швидкістю викликав стійку асоціацію з диліжансами часів підкорення Дикого Заходу. Я, затиснута в кутку мішками та бе‑сагами попутників, підстрибувала разом із колесами на вибоях гірської дороги. Поруч зі мною літній гуцул, який повертався з чергового храмового свята, на весь автобус виспівував сороміцькі коломийки, а в мене під ногами репетувало в мішку чиєсь порося, і я щосили намагалася не наступити на нього.

Але передчуття якогось дива, що панувало в моєму настрої, навіть такі незручності допомагало сприймати по‑іншому. Бо ж тут, у серці Карпатських гір, людина потрапляє в інший світ. Тут зникають константи звичного перебігу подій. Тут усе по‑іншому сприймається. Тут час не так плине, як у звичному житті. Ти зовсім інакше реагуєш на звичні речі. І вервечка, здавалося б, випадкових збігів, шикується в закономірність, що приводить до шляху, з якого неможливо вже звернути...

І ось нарешті ‑ за вікном автобуса вказівний знак із потрібного мені назвою.

Я в невеликому верховинському селі. Навколо ‑ високі гори, вкриті темним лісом. Осіння пора особливо чарівна в Карпатах: повітря прозоре, сиві тумани котяться долинами, а там, де ростуть старезні буки, здається, що гори вкриті червоним золотом. Ці гори й ці буки, й темно‑сині смереки с переплетеними гілками та корінням ‑ усе тут, в серці Карпатських гір, зберігає спогади про звитяжного ватажка опришків Олексу Довбуша (легенди про якого складались ще за його життя), перекази про язичників сонцепоклонців, останні з котрих відійшла у вічність лише наприкінці XVIII століття.

Бережуть гори у своїй пам’яті й чимал кого тут, у Карпатах, називають мольфар* ми...

Про лелетів‑гігантів розповідають, що жили вони в горах та лісах. І були вони тими самими нащадками земних жінок та синів Божих, про яких ідеться в одній із книг Біблії[5]. Вони корчували ліси та знешкоджували повені, перегороджували ріки і ‑ забавляючись чи задля певної потреби ‑ носили з місця на місце камені‑скелі. Галльські та кельтські легенди розповідають, що саме гіганти поставили менгіри та дольмени («стоячі камені»), спорудили Стоунхендж та інші мегалітичні пам’ятки, які слугували кельтським племенам святилищами[6]. Гуцульські перекази теж розповідають, що одинокі скелі та горби ‑ це справа рук «лелетів». Розповідають: мовляв, ніс велет скелю чи камінь та й упустив його на землю. А то зазмагалися двоє «лелетів»: хто далі кине камінь? Так і зосталися стояти ці німі свідки могутності та сили прадавніх гірських жителів[7].

Стоунхендж – найвідоміший мегалітичний комплекс Європи. Легенди стверджують, що його за одну ніч збудували велетні.

Поодинокі камені‑менгіри зустрічаються по всій території Європи. Карелія.

Легенди розповідають: «лелети» ‑прародичі були настільки дужі, що залишали на

камінні, де ступали, свої сліди. І заглибини, що часто зустрічаються на скелях, гуцули пояснюють як «сліди лелетів». Так називають загадкові заглибини на Писаному Камені, в яких ніколи не пересихає вода, що там збирається. У Карпатах нерідко можна натрапити на дивні стежки, позначені величезними брилами. Місцеві жителі звуть такі стежки «тропами лелета».

«Тропа лелета» в Карпатах. Сокільський. Фото з архіву автора.

Карпатські гуцули кажуть, що лелети‑пралюди були сильними й могутніми, але сила їхня була подібною до стихій ‑ така сама бурхлива та нестримна, і ця нестримність призвела до битви між різними родами велетнів, тож поступово зникли вони з лиця землі ‑ перебили одні одних. І Бог розгнівався на велетів, які вихвалялися своєю могутністю, та закляв їх. І як каже легенда, «рік від року люди все меншали та меншали, поки стали такими, як зараз». Тих, хто лишився, Бог перетворив на скелі та озера, і звідтоді в гірському камінні та водах поховане могутнє чародійство.

Лише наймудріші, найсильніші зосталися жити... Але поступово люди дрібніли, і вже не було серед них місця прадавнім могутнім велетам, тож вони, за легендами, «пішли під землю» й дотепер живуть у таємничих печерах та урвищах. Іноді рятують людей від небезпек, що чигають на необережних мандрівників у горах, іноді допомагають ‑ тим, кого вподобають. Окремі перекази стверджують, що саме ці дужі, горді пралюди стали предками магів і чародіїв, бо їм, лелетам, були відомі таємниці неба й землі, води та вогню, цілющих трав і стихій. А їхні нащадки, хоча й не мали вже сили та могутності своїх прабатьків* лелетів, зберегли давні знання й передавали їх далі та далі ‑ через покоління. І саме від них пішли карпатські маги й чаклуни, яких називають мольфарами. Оскільки вони, мольфари, несуть в собі часточку духу та крові гігантів‑лелетів, їм відкриваються таємниці магії природи, яку бережуть скелі та гірські озера. Вони ‑ ведуни, відьми, відаючі, «видющі», бо розуміють таємну мову природи, вміють спостерігати й розшифровувати знаки, що їх постійно подає нам Велика Мати наша, вільно входять у контакт зі стихіями, щоб допомогти людям зростити врожай чи звести дім.

Гори виникли задовго до того, як на землі народилися люди, тому вони могутніші й величніші за людину, сильніші за неї і можуть перемогти людину єдиним порухом свого могутнього тіла. Але й людина може бути могутнішою та величнішою за гори ‑коли силою свого розуму й почуттів пізнає силу гір і знайде в собі мужність простягти їм назустріч руку. І не підкорити, а прийняти й полюбити...

Можливо, саме так і сталося з предками карпатців. Вони пізнали силу, могутність і мудрість гір ‑ а може, самі гори породили їх, наділили цим усім? І зосталися вони тут навіки. І приймали гори лише тих, хто був сильний та гордий, вільний та незламний. Тут завжди жили вільні племена. І ці волелюбні мешканці гір, схиляючись перед їхньою силою і таємничістю, зуміли підкорити дику гірську природу, побачити красу, заховану в кожній частині дикої природи, розгадати її. Може, тому й чарують нас гуцульські ремесла та промисли, що несуть у собі дух живої природи, яка породила все суще...

Гірське село, в якому живе Мольфар, оточене горами, ніби підковою, і довколишній пейзаж дуже нагадує особливу ландшафтну фігуру, що її китайські майстри‑геоманти називають «дракон стереже перлину». Китайські мудреці вважали, що це одне з найкращих ландшафтних поєднань, бо воно дає тим, хто в ньому живе, довголіття, здоров’я і всілякі гаразди. Старовинна китайська книга з геомантії свідчить:

е земля гарна, там і люди гарні. Від подиху гір виникає мужність, від подиху озер – жіночність... А подих каменя робить дужим...

Від подиху гір та вод у Карпатах здавна народжувалися сміливі люди та поетичні легенди.

Можливо, саме тому в Карпатах, де таких місць багато, виростали люди горді й красиві ‑ ніколи й ніким не бували вони скорені, завжди залишалися вільними, як гори.

...Ґрунтова дорога веде мене попід високою горою, порослою смереками, понад Чорним Черемошем, що сердито котить свої сизо‑темні бурхливі буруни далі, аж до того місця, де дві річки, Чорний і Білий Черемоші, зливаються в одну могутню ріку.

На величезній вербі, уже безлистій о цій листопадовій порі, хрипко каркнув ворон‑крук і нагадав мені ще один дивний випадок ‑ за тиждень до поїздки в Карпати.

.. .Я поверталася додому. Густішав ранній присмерк осіннього вечора. Раптом справа залопотіли дужі крила. Боковим зором я встигла помітити великого чорного ворона, і тої ж миті він опустився. .. мені на плече. Крізь ворсисту куртку навіть відчулися кігті. Я зупинилася, щоб не злякати птаха. Але цієї миті ззаду пролунав переляканий жіночий крик: вочевидь, жінка, яка йшла за мною, побачила це ‑ величезний чорний птах на плечі в людини. Ворон невдоволено каркнув ‑ і полетів далі, понад озером.

Хто послав чорного птаха, котрий завжди був вісником? Яку звістку ніс він? Про що хотів розповісти? Дива трапляються навіть в урбаністичних джунглях великого міста...

Цей випадок став останнім знаком того, що мій намір їхати в Карпати, на зустріч із

Мольфаром, ‑ правильний. Адже чорний ворон (крук) завжди був провідником інформації з інших світів. Він пов’язаний зі світом духів і світом померлих, він виступає як цілитель‑чаклун:

а синьому морі, на камені ворон сидить, лапами розгрібає, хвостом розмітає, од хрещеного раба Божого (такого‑то) всіляку біду відганяє.

І як я потім з’ясувала, у карпатській (мольфарській) символіці ворон‑крук також має дуже важливе значення. Він пов’язує людське з надприродним, відоме з невідомим, земне з небесним. Живучи триста років, ворон володіє таємницями життя та охороняє скарби, сховані в землі. У казках він стереже джерело з живою водою і приносить ту воду, щоб воскресити героя. У легендах ворон‑крук може проникати і в «нижній» світ ‑ потойбічний світ духів, і в світ «горній» ‑ світлий вирій, де живуть вищі божества. Ворон завжди виступає носієм певних знаків із потойбіччя, й нерідко в слов’янських переказах чорний ворон‑крук прилітає до відуна або мага в мить його смерті, щоб забрати душу. Напевно, саме з цієї причини християнські вірування зробили ворона посланцем смерті та віщуном лиха. Проте в багатьох шаманських традиціях цей птах ‑ посланець Великого Духа. Зокрема, у віруваннях деяких племен Північної Америки ворон виступає як деміург, котрий прокльовує небесну твердь, щоб послати на Землю світло, він приносить людям вогонь, створює ландшафти та тваринний світ. Часто в тих‑таки північноамериканських шаманських традиціях чорний ворон виступає як шаман‑трікстер[8], що перебуває по той бік добра і зла, користі та шкоди, за межею звичних уявлень про світ. У скандинавських сагах ворон ‑ провісник битв, священний птах верховного бога Оді‑на, покровителя воїнів та шаманів. Двоє віщих воронів ‑ Хугін (мисль) та Мунін (пам’ять) ‑ сидять на плечах у володаря Вальгалли[9], щодня облітають світ і доповідають Одіну про те, що діється в світі. В кельтських міфах на крука перевтілюється Морріган ‑ богиня‑покровителька воїнів, втаємничена, «відьомська» іпостась Великої Богині. У кельтських сказаннях ворон виступає нерідко вісником битви, а також уособленням грози, яку кельтські племена часто уявляли як «небесну битву». На ворона, за однією з легенд, перетворився після смертельного поранення король Артур. У алхімічній традиції Заходу ворон пов’язаний із таємницею філософського каменя, символізує перемогу алхіміка над розпадом та гниттям матерії.



edu 2018 год. Все права принадлежат их авторам! Главная